Поштовхом до цієї розвідки став текст опубліковани у Facebook, який загальновідому легенду про розкопки 1914 році курганів біля сел Гандрабури та Селіванівка передає майже як готовий сценарій історико-археологічного фільму: є “царський курган”, Гандрабури й Селіванівка, Левко Чикаленко як керівник робіт, доручення Імператорської археологічної комісії, одеські археологи, Федір Вовк, Оксана Франко, Сергій Руденко, Стемпковський, Дголжеський, грецькі амфори, зброя, кінська збруя, “цілі вози” знахідок, Перешори як місце зберігання і трагічне знищення всього цього під час революційних подій.
На перший погляд усе виглядає дуже привабливо. Історик краю, звісно, не камінь: коли в одному абзаці сходяться Чикаленки, кургани, амфори й утрачені скарби, рука сама тягнеться не до чаю, а до джерел. Але саме тут починається головне питання: де в цій історії документи, а де літературний дим, який гарно підсвічує легенду, але не замінює факту?
Вихідний текст також називає можливі архівні напрями: УВАН у США, матеріали Левка Чикаленка, фонди Федора Вовка, документи Імператорської археологічної комісії, публікації празького періоду, Diasporiana, музейні колекції та інші місця, де теоретично могли б бути сліди таких розкопок. Це справді важливо. Такі фонди не можна відкидати лише тому, що легенда викликає сумніви. Архіви треба перевіряти. Але назва архіву сама по собі не є доказом. Це лише адреса, куди можна піти шукати доказ.
Окремо треба уточнити згадку про Diasporiana. У вихідному тексті сказано, що там можна знайти деякі праці Левка Чикаленка празького періоду, де він нібито посилається на дані 1914 року. Але на самому сайті Diasporiana матеріалів, які б стосувалися Левка Чикаленка не виявлено. Отже, посилання на Diasporiana в цій частині не підтверджує легенду, а лише створює враження джерельної опори.
І тут є суттєвий момент: щоб перевірити реальність саме цієї історії, не обов’язково починати з далеких архівів і одразу надягати уявний капелюх Індіани Джонса. Достатньо дуже уважно прочитати “Щоденник” Євгена Чикаленка (батька головної дійової особи Левка Чикаленка) і зіставити його записи з реальними історичними подіями 1914 року. У цьому випадку домашній щоденник виявляється не менш небезпечним для красивої легенди, ніж архівна справа з печаткою.
Що в цій історії виглядає правдоподібно,
а що потребує доказів
У легенді є реальне ядро. Левко Чикаленко справді був археологом. Він належав до наукового кола Федора Вовка. Він мав польовий досвід. Він був пов’язаний з Ананьївщиною родинно й біографічно. Усе це правда. Але з цих правильних тверджень не випливає автоматично, що саме він у 1914 році розкопував кургани біля Гандрабур або Селіванівки.
Історична помилка часто народжується саме так: береться кілька надійних цеглин, а зверху добудовується цілий палац. Здалеку споруда виглядає переконливо. Але варто постукати по стінах — і виявляється, що частина поверхів тримається не на джерелах, а на хитких припущеннях.
Тому питання треба ставити не так: “чи міг Левко Чикаленко взагалі копати кургани?”. Міг. І копав. Правильне питання інше: чи є надійні докази, що саме у 1914 році він розкопував саме біля Гандрабур і Селіванівки саме той “царський курган”, про який розповідає легенда?
Головний контрольний документ — “Щоденник” Євгена Чикаленка
Найважливіший аргумент проти гандрабурсько-селіванівської версії міститься не в архівних фондах, не в пізніх переказах і не в ефектних реконструкціях, а в “Щоденнику” Євгена Чикаленка. Це джерело не менш важливе, бо Євген Чикаленко був не стороннім спостерігачем, а батьком Левка. Він добре знав його навчання, поїздки, поліційні клопоти, господарські обставини й наукові зацікавлення.
Звичайно, щоденник не є повним реєстром усього, що відбулося в родині. Сам Чикаленко зазначав, що записував не все. Але для нашого питання важливо інше: він не мовчав про археологічні заняття Левка взагалі. Навпаки, коли археологія сина мала значення, він її згадував.
У записі від 6 серпня 1909 року Євген Чикаленко пише, що Левко не хоче повертатися до Лозанни, а прагне вступити до Петербурзького університету й студіювати антропологію та етнографію під проводом професора Федора Вовка, з яким того літа “робив розкопки могил”. Отже, археологічна лінія в біографії Левка була для батька помітною.
У 1911 році, клопочучись за арештованого Левка, Євген Чикаленко прямо використовує його археологічні заняття як аргумент на захист сина: який, мовляв, революціонер з людини, що захоплюється розкопками могил і антропологією? Це майже готова адвокатська формула: “мій син не бунтар, він кістяки міряє”.
Найважливіша згадка міститься в записі від 10 жовтня 1911 року, зробленому в Перешорах. Євген Чикаленко пише, що Левко разом із професором Федором Вовком розкопували в Перешорах могили, знайшли близько півтора десятка передісторичних кістяків і кілька примітивно виліплених горщиків. Він також зазначає, що Левко так захопився копанням, що від досвітку до смеркання працював із робітниками у могилах.
Ключова суть цього запису проста: Левко і Федір Вовк справді копали в Перешорах; результати були скромні — кістяки та кілька горщиків; батько це зафіксував.
У 1912 році ця лінія продовжується. Федір Вовк радив Левкові попрацювати в Петербурзькому антропологічному кабінеті над кістками, викопаними в Перешорах, написати про них розвідку і надрукувати її. Отже, перешорські знахідки були не сільською пригодою “для цікавості”, а матеріалом, який науковий керівник розглядав як основу для праці.
Хронологія Мізина і Перешори 1911 року
Окремо варто поставити поруч перешорський епізод і хронологію Мізинського поселення. Мізинську стоянку відкрито 1907 року; професійне вивчення почалося 1908 року. Ранні польові роботи йшли хвилями: 1908–1909 роки, потім перерва 1910 року, у 1911 році лише розвідка з шурфом на місці недокопаного розкопу 1909 року, а повноцінний наступний сезон 1912 року проводився вже за відкритим листом на ім’я студента Л. Є. Чикаленка.
Тому перешорські розкопки 1911 року не виглядають випадковим “зайвим епізодом”. Навпаки, вони добре вписуються в паузу між раннім мізинським етапом 1908–1909 років і новим мізинським циклом 1912–1914 років. Саме в цей проміжок Левко разом із Федором Вовком міг працювати в Перешорах, а вже наступного року повернутися до мізинської теми як до однієї з головних ліній своєї археологічної праці.
Це додатково пояснює, чому доповідь 1912 року “Раскопки курганов в Ананьевском уезде Херсонской губ.” найпростіше пов’язати не з фантастичними гандрабурськими роботами 1914 року, а з реальними перешорськими розкопками 1911 року.
Чому мовчання про Гандрабури і Селіванівку
має доказову силу
Тепер повернімося до легенди про 1914 рік. За цією версією Левко Чикаленко нібито розкопував біля Гандрабур і Селіванівки не кілька поховань, а великий “царський курган” із багатими знахідками: амфорами, зброєю, предметами кінської збруї та іншими речами. До того ж усе це нібито звозилося до Перешор.
Якби це було правдою, така подія мала б бути значно помітнішою за розкопки 1911 року. У 1911 році йшлося лише про кістяки та кілька горщиків — і все одно батько це записав. А тут, за легендою, уже повний археологічний “сезонний блокбастер”: царський курган, амфори, зброя, вози знахідок, Перешори як склад старожитностей. Для родини Чикаленків це була б подія, яку важко не помітити, тим більше що серпня по грудень 1914 року Євген Чикаленко разом з сином Левком знаходились в Перешорах.
Але в “Щоденнику” немає нічого. Немає Гандрабур. Немає Селіванівки. Немає “царського кургану”. Немає амфор, зброї, кінської збруї, возів знахідок або їхнього зберігання в Перешорах.
Це не звичайний слабкий “аргумент від мовчання”. У цьому випадку мовчить саме те джерело, яке вже довело, що фіксує археологічні справи Левка. Це джерело — батько Левка Чикаленка Євген Харлампійович Чикаленко. Він згадує меншу подію того самого характеру, але не згадує більшої й набагато сенсаційнішої. Саме тому відсутність згадки про гандрабурсько-селіванівські розкопки 1914 року є дуже вагомим аргументом проти цієї версії.
Нагадаю, що в цьому році відмічається 165 років від дня народження Євгена Харлампійовича, мабуть з цього приводу і з'явися текст, який вже до існуючої легенди чіпляє нові “факти”.
Тож продовжимо невеличку мандрівку на 100 років назад і ця мандрівка буде подібна невеличкому детективному розлідуванню.
Де був Левко у 1914 році
У хронологічному фрагменті нижче всі дати подано за старим стилем, щоб не змішувати календарі.
Євген Чикаленко прямо пояснює зайнятість Левка у 1914 році іншим місцем. У розділі про події воєнного часу він пише, що в Перешорах було багато господарських труднощів, і йому потрібна була людина, яка могла б його заступити. Але Левко не міг цього зробити, бо був зайнятий археологічними розкопками в Мізині на Чернігівщині.
Цей запис прямо суперечить гандрабурській версії. Якщо Левко у 1914 році справді копав би на Ананьївщині — біля Гандрабур або Селіванівки, — це було б географічно й родинно значно ближче до Перешор. У такому разі Євген Чикаленко навряд чи пояснював би неможливість сина допомогти господарству тим, що той зайнятий у Мізині на Чернігівщині.
Загальна картина польового сезону також працює проти легенди. Мізинські розкопки 1914 року припадають на літо: орієнтовно кінець червня — липень. Це відповідає звичайній практиці літніх студентських та академічних експедицій Федора Вовка, які розпочиналися після завершення навчального року в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав, і після оформлення «відкритих листів» — офіційних дозволів на розкопки від Археологічної комісії.
Початок Першої світової війни для Російської імперії 19 липня за старим стилем різко змінив ситуацію: мобілізація, транспортні обмеження, воєнна тривога. Такий контекст цілком пояснює, чому польовий сезон довелося згортати.
Окремо можна уточнити появу Левка в Перешорах. У “Щоденнику” є згадка, що після розгрому армії генерала Самсонова під Танненбергом 13–17 серпня Петрусь (це Петро Євгенович Чикаленко, син Євгена Чикаленка і брат Левка Чикаленка ) вислав із Варшави телеграму, що їде до Києва, а Євген Чикаленко, вирушаючи на зустріч із ним, уже міг залишити господарство на Левка, який “саме тоді приїхав у Перешори”. Цей епізод не треба перетворювати на точний “квиток прибуття” Левка. Він показує обережніше: на момент від’їзду Євгена Чикаленка до Києва після танненберзьких подій Левко вже був у Перешорах або щойно прибув. Тобто його появу в Перешорах слід датувати не пізніше середини серпня 1914 року за старим стилем, після завершення мізинської зайнятості.
Приблизний час виїзду Левка разом із батьком із Перешор можна встановити за іншим внутрішнім орієнтиром — згадкою про арешт Михайла Грушевського. Євген Чикаленко пише, що коли Левкові вже пора було їхати до університету, він знайшов нового управителя, привіз його в Перешори, показав, що треба робити взимку, яка вже наступала, а потім сам із Левком виїхав до Києва. Далі він пояснює, що в Києві не прописувався і поспішив із Левком до Петрограда, бо остерігався, щоб його самого не заслали так, “як це зробили з М. С. Грушевським”. Оскільки Михайла Грушевського заарештували в Києві 28 листопада 1914 року за старим стилем, цей фрагмент показує, що київсько-петроградський від’їзд Євгена й Левка належить до часу після цієї події.
Отже, виїзд із Перешор до Києва, який безпосередньо передував поїздці до Петрограда, найімовірніше слід відносити до самого кінця листопада або початку грудня 1914 року за старим стилем. Це добре узгоджується з фразою про “зиму, яка вже наступала”, і показує, що перебування Левка в Перешорах тривало від середини серпня до пізньої осені та мало господарсько-родинний, а не археологічний характер.
Чи міг Левко в цей час вести розкопки біля
Гандрабур і Селіванівки
Сам факт перебування Левка в Перешорах у 1914 році не підтверджує, а навпаки послаблює гандрабурсько-селіванівську версію. За щоденниковою хронологією, спочатку Левко не міг заступити батька в господарстві, бо був зайнятий розкопками в Мізині. Після цього він приїхав у Перешори саме як людина, на яку можна було залишити господарство під час війни.
Звичайно, перебування в Перешорах не виключало коротких поїздок по околиці. Але легенда говорить не про випадковий огляд місцевості, а про повноцінні курганні розкопки, причому з багатими знахідками й перевезенням речей до родинного маєтку. Такі роботи неможливо було б провести “між іншим”, як прогулянку до сусіднього села.
Порівняння з 1911 роком тут вирішальне. Коли Левко разом із Федором Вовком копав біля Перешор і знайшов досить скромний матеріал, Євген Чикаленко це записав. Якщо б у 1914 році Левко справді розкопав біля Гандрабур або Селіванівки “царський курган” з амфорами, зброєю, кінською збруєю і “цілими возами” знахідок, батько майже напевно згадав би це. Тим більше, якщо знахідки нібито звозилися саме до Перешор, тобто буквально в родинний простір Чикаленків.
Отже, перебування Левка в Перешорах у 1914 році не є аргументом на користь легенди. Навпаки: після мізинських розкопок він приїхав додому для господарської допомоги батькові, а не для нової археологічної експедиції на Ананьївщині.
Перешори були, але не як склад “гандрабурських скарбів”
Окремо треба сказати про Перешори. Сам факт, що якісь знахідки могли тимчасово перебувати в родинному середовищі Чикаленків, сам по собі не є неможливим. Перешори були родинним осередком, Левко там бував і справді працював у цьому районі.
Але можливість — це ще не доказ. У випадку 1911 року все зрозуміло: Левко разом із Федором Вовком копав саме у Перешорах, тому знайдені кістяки й горщики природно пов’язані з цим місцем. Проте з цього не випливає, що через три роки до Перешор звозили “цілі вози” знахідок із Гандрабур або Селіванівки.
Для такого твердження потрібні прямі документи: польовий звіт, музейний опис, лист, щоденниковий запис, архівна справа або надійна публікація з посиланням на джерело. Нічого такого для гандрабурсько-селіванівської версії поки що не наведено.
Доповідь 1912 року не доводить гандрабурську версію
Можливим джерелом плутанини могла стати згадка про доповідь Левка Чикаленка 1912 року під назвою на кшталт “Розкопки курганів в Ананьївському повіті Херсонської губернії”. Сама назва важлива, бо показує, що Левко мав матеріал з Ананьївського повіту і виносив його на наукове обговорення.
Найлогічніше пов’язати цю доповідь саме з реальними розкопками 1911 року поблизу Перешор, про які прямо пише Євген Чикаленко. Такий висновок узгоджується і з хронологією, і з участю Федора Вовка, і з подальшою порадою Вовка опрацювати перешорські кістки в антропологічному кабінеті.
Докторська дисертація 1923 року: що вона насправді показує
Окремо варто уточнити питання про докторську дисертацію Левка Чикаленка, захищену в Українському університеті в Празі у 1923 році. У першому томі “Наукового збірника Українського університету в Празі” за 1923 рік надруковано його працю “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” з французьким підзаголовком “Étude sur l’évolution de l’ornement géométrique à l’époque paléolithique” і прямою поміткою “Докторська дисертація”.
У вихідному тексті ця дисертація подається так, ніби вона могла спиратися на матеріали гандрабурських розкопок 1914 року. Але вже її назва і зміст показують інше. Йдеться про палеолітичний орнамент, передусім про Мізинське палеолітичне селище, орнаментовані кістки, браслети з мамутової кістки та порівняльні матеріали з європейських палеолітичних пам’яток - Laugerie Basse, Laussel, Predmost, Willdacker та інших..
Для нашої теми це принципово. У цій праці не йдеться про курганні розкопки в Ананьївському повіті 1914 року, не згадуються Гандрабури, Селіванівка, “царський курган”, амфори, зброя, кінська збруя або будь-який багатий скіфський чи курганний комплекс. Дисертація підсилює мізинську лінію наукової роботи Левка, а не гандрабурську легенду.
Можлива плутанина з дослідженнями іншого характеру
Не можна виключати й іншого джерела плутанини. У 1914 році в Ананьївському повіті могли згадуватися дослідження природничого, гідрологічного або гідрогеологічного характеру. Такі роботи стосувалися вод, ґрунтів, природних умов, але не археологічних розкопок.
Якщо в пізнішому переказі з’явилося загальне слово “дослідження”, його могли некритично перенести на археологічну тему. Але гідрологічні дослідження — це не розкопки курганів. Вода, звісно, теж може багато розповісти про край, але амфори й кінську збрую вона в археологічний звіт сама не принесе.
Як народжується псевдофакт
Історія про гандрабурський “царський курган” добре показує механізм виникнення псевдофакту. Спочатку береться реальна основа: Левко Чикаленко був археологом, учнем Федора Вовка, мав зв’язок з Ананьївщиною і справді копав могили біля Перешор. Потім до цієї основи додаються неперевірені деталі: Гандрабури, Селіванівка, 1914 рік, “царський курган”, амфори, зброя, збруя, Імператорська археологічна комісія, одеські археологи, втрачені звіти, еміграційні архіви, знищені вози знахідок.
У результаті виникає текст, який зовні нагадує наукову довідку, але фактично тримається не на документах, а на нашаруванні припущень. Особливо насторожують твердження, подані без конкретних джерел: про учасників розкопок, про подальшу долю знахідок, про використання гандрабурських матеріалів у працях Левка Чикаленка 1920-х років, про зберігання речей у Перешорах і їхнє знищення.
Так само не витримує перевірки й згадка про І. В. Стемпковського та С. С. Дложевського. Іван Стемпковський належить до значно ранішої доби: він помер задовго до 1914 року і фізично не міг бути головою ОТІС чи здійснювати нагляд за розкопками на Ананьївщині. Якщо вже говорити про те, хто на той час фактично очолював Одеське товариство історії та старожитностей, то це був не Стемпковський, а Олександр Львович Бертьє-Делагард — віце-президент і фактичний керівник товариства у 1899–1919 роках. Сергій Дложевський у 1914 році також не міг виступати у ролі “відомого одеського археолога”, який фіксував і передавав матеріали до музею: його археологічна та пам’яткоохоронна діяльність належить уже до пізнішого часу. Отже, поява цих імен у вихідному тексті є ще однією ознакою механічного нашарування авторитетних прізвищ на неперевірений сюжет.
Так само обережно треба ставитися і до згадки Сергія Івановича Руденка. На відміну від Стемпковського, Руденко був реальною постаттю того самого наукового середовища: учнем Федора Вовка, антропологом, етнографом, археологом, а пізніше й гідрологом. Він міг знати Левка Чикаленка й бути обізнаним із працями кола Вовка. Проте це ще не доводить його участі в ананьївських дослідженнях. У відомих біографічних даних і переліку його наукових занять немає підтвердження, що він у 1914 році працював біля Гандрабур або Селіванівки. Тому згадка Руденка у вихідному тексті може свідчити лише про спробу додати легенді “наукового товариства”, але не є доказом його реальної участі в цих подіях. За довідкою БРЕ, у 1913–1914 роках Руденко перебував у науковому відрядженні на Близькому Сході, в Італії та Франції, а в 1914 році став вільнонайманим/вільноопреділяючимся у російській армії, перебуваючи в тилу. У переліку його експедицій згадані Башкирія, Сибір, Оренбурзька губернія, Забайкалля, Казахстан, Чукотка, Алтай — але Ананьївщина там не фігурує.
Окремо слід згадати Оксану Франко. У вихідному тексті її ім’я подано так, ніби вона спеціально досліджувала родину Чикаленків у зв’язку з гандрабурсько-селіванівською версією. Це некоректно. Вона писала про наукове оточення Федора Вовка і могла згадувати Левка Чикаленка серед пов’язаних із ним осіб. Але це не є підтвердженням розкопок 1914 року біля Гандрабур чи Селіванівки.
Це не означає, що на території Гандрабур чи Селіванівки не було курганів або археологічних пам’яток. Вони там є, і частину з них місцеві мешканці бачать мало не щодня. Це також не означає, що там ніколи нічого не знаходили. Йдеться про інше: конкретна історія про те, що саме Левко Чикаленко у 1914 році розкопував там “царський курган” із багатими знахідками, не має надійної джерельної опори.
Висновок
На сьогодні реальна картина виглядає скромніше, але значно надійніше. Левко Чикаленко справді був археологом і учнем Федора Вовка. У 1911 році він разом із Вовком проводив розкопки в Перешорах. Про це прямо пише Євген Чикаленко у “Щоденнику”. Результатом цих розкопок були передісторичні кістяки і кілька примітивно виліплених горщиків. Саме цей ананьївсько-перешорський епізод має документальну опору.
Натомість історія про те, що Левко Чикаленко у 1914 році розкопував кургани біля Гандрабур або Селіванівки, а тим більше “царський курган” із амфорами, зброєю, кінською збруєю та “цілими возами” знахідок, документально не підтверджена. Вона суперечить щоденниковій хронології: у 1914 році Євген Чикаленко прямо пов’язує зайнятість Левка з археологічними розкопками в Мізині на Чернігівщині, а не з Ананьївським повітом.
Найсильніший аргумент полягає саме в цьому: Євген Чикаленко згадує скромні розкопки Левка з Федором Вовком у Перешорах у 1911 році, але не згадує жодних грандіозних розкопок 1914 року на Ананьївщині. Якби такі розкопки справді відбулися, та ще й дали багаті знахідки, та ще й були пов’язані з Перешорами, мовчання батька було б майже неможливим.
Інакше кажучи, факти у вихідному тексті в цій частині радше є класичним видаванням бажаного за дійсне. Реальні імена, реальні архівні назви й реальна археологічна біографія Левка Чикаленка складені так, ніби вони автоматично доводять гандрабурську історію. Але між “людина могла бути дотична до такого кола” і “вона справді керувала цими розкопками” лежить відстань, яку має заповнювати документ.
Архівні фонди, названі у вихідному тексті, залишаються важливим матеріалом для подальшої перевірки. Їх треба досліджувати, якщо є можливість. Але наявні перевірені джерела вже зараз показують: участь Левка Чикаленка в археологічних розкопках на Ананьївщині документально простежується для 1911 року, коли він разом із Федором Вовком працював у Перешорах. Надійних підтверджень його участі в ананьївських розкопках 1914 року, зокрема біля Гандрабур чи Селіванівки, поки немає.
Коректна позиція така: реальний археологічний епізод Левка Чикаленка на Ананьївщині стосується Перешор і 1911 року, а не Гандрабур, Селіванівки і 1914 року. Історія про гандрабурський “царський курган” у виконанні Левка Чикаленка є не доведеним історичним фактом, а місцевою легендою, яку почали некритично прив’язувати до відомого імені. Легенда красива, але історія — сувора господиня: любить не гучні сюжети, а документи.
Окремо треба підкреслити ще одну важливу обставину: на сьогодні немає документально підтверджених фактів, що у 1914 році на Ананьївщині взагалі хтось проводив археологічні розкопки. Це стосується не лише Левка Чикаленка, а й будь-яких інших можливих дослідників. Навіть якщо доступ до частини архівних матеріалів обмежений, сам факт повноцінних розкопок більш ніж за сто років мав би бодай якось відбитися в науковій літературі — у звітах, оглядах, реєстрах пам’яток, бібліографії або пізніших археологічних узагальненнях. Відсутність таких згадок додатково послаблює версію про гандрабурсько-селіванівські розкопки 1914 року.
Використані джерела та матеріали
1. Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). Київ: Темпора, 2011. С. 74, 164, 177–180, 211, 337.
2. Чикаленко Л. Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби / Étude sur l’évolution de l’ornement géométrique à l’époque paléolithique. Докторська дисертація // Науковий збірник Українського університету в Празі. Т. 1. Прага, 1923. С. 149–188, табл. I–V I.
3. Орел Ю. В. Арешт і заслання М. С. Грушевського у 1914–1915 роках: позиція російських учених // Архіви України. 2016. № 5–6. С. 47–64.
Коментарі
Дописати коментар