Вступ
Коли ми чуємо ім’я Євгена Чикаленка, дуже легко одразу перейти на урочистий тон: “видатний діяч”, “меценат”, “публіцист”, “фундатор української преси”. Усе це правда. Але є небезпека: за такими правильними словами жива людина іноді перетворюється на бронзовий бюст, а бюсти, як відомо, не дуже люблять розмовляти з публікою.
Тому в цієї статті я хочу говорити про Чикаленка трохи інакше: не як про далеку постать з підручника, а як про людину нашого краю, пов’язану з Ананьєвом, Перешорами, Ананьївським земством, школою, маєтком, селянами і родиною. Тобто про Чикаленка не “взагалі”, а про Чикаленка ананьївського.
Мета цієї статті - не переказати всю його біографію від народження до еміграції. Це була б уже не стаття, а серіал на кілька сезонів. Моє завдання скромніше: показати, як Ананьївський повіт став одним із тих місць, де формувався характер Чикаленка, його практичний патріотизм і його вміння робити українську справу не словами, а конкретними діями.
Про Чикаленка часто згадують його відомий вислів: любити Україну треба “до глибини своєї кишені”. У цій фразі важливе не тільки слово “Україна”, а й слово “кишеня”. Бо Чикаленко був не з тих людей, які обмежуються красивими промовами. Якщо він вважав справу потрібною, то підтримував її грошима, працею, організацією і власним часом. Сучасною мовою можна сказати: він був людиною, яка не просто “підтримувала ідею”, а оплачувала рахунки за її існування.
1. Ананьїв і Перешори: дві адреси одного життя
Родина Чикаленків була пов’язана з Ананьївським повітом не випадково і не формально. Для них це був не просто пункт на карті, а життєвий простір. Ананьїв був повітовим містом, адміністративним центром, місцем служби й суспільних контактів. Перешори - родинним маєтком, селом, господарством і середовищем, де майбутній діяч бачив реальне життя зблизька.
Батько Євгена, Харлампій Іванович Чикаленко, служив секретарем Ананьївського повітового суду. Це важлива деталь: родина була включена в повітове життя не збоку, а через конкретну службу. Тому коли ми говоримо про раннє життя Євгена Чикаленка, Ананьїв тут не “додаткова примітка”, а частина родинної історії.
Мати Євгена, Олена Краєвська, походила з родини, пов’язаної з Ананьєвом. Після відставки батька родина переїхала до Перешор, але мати не почувалася добре в сільському середовищі й повернулася до Ананьєва. Тож раннє дитинство Чикаленка ніби розділилося між двома світами: повітовим містом і родинним селом.
І це дуже показово. У подальшому житті Чикаленко теж поєднає ці два світи: практичне сільське господарство і громадську роботу; маєток і земство; селянську щоденність і широку українську справу.
 |
| Євген Чикаленко, його мати й сестра в Ананіїві, 1881 рік. За виданням Д. Дорошенка, Прага, 1934. |
Важливою ілюстрацією до ананіївського періоду життя Євгена Чикаленка є родинне фото 1881 року. У виданні Дмитра Дорошенка «Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність» воно підписане так: «Є. Чикаленко, його мати й сестра в Ананіїві 1881 р., незадовго до смерти останньої».
Цей підпис має велику вагу, адже Дорошенко був близький до середовища Чикаленка й добре знав його біографію. Тому фото можна вважати достовірною родинною пам’яткою, яка підтверджує особистий зв’язок Чикаленка з Ананьєвом.
2. Коротка історична довідка про предків
Щоб зрозуміти Чикаленка, варто на хвилину подивитися назад - на його рід. По батьківській лінії Чикаленки були пов’язані з південним козацько-степовим світом. Дід Євгена, Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко, належав до тієї старосвітської породи людей, у яких степ, худоба, господарство, церква і місцева повага були не окремими речами, а одним життєвим укладом.
Він провадив велике скотарське господарство, був церковним старостою - титарем, дбав про освіту своїх синів і домігся, щоб Петро та Харлампій Чикаленки були прийняті на державну службу в Ананьївський повітовий суд. Іншими словами, родина не просто жила в Перешорах: вона поступово входила в місцеву адміністративну й суспільну систему.
У біографічних матеріалах також згадується, що дід Чикаленка служив урядником Бузького козацького війська. Це важлива риса родової пам’яті. Бузьке козацьке військо було одним із південних козацьких формувань після зруйнування Запорозької Січі. Тому в історії роду Чикаленків відчувається не кабінетний, а саме степовий південний ґрунт.
По материній лінії Євген Чикаленко походив із польсько-української дворянської родини Краєвських. Отже, у його родовій історії поєдналися кілька традицій: козацько-степова, службово-дворянська, українська і польсько-українська. Це був досить типовий для Південної України складний сплав, де родинна пам’ять не завжди вкладається в одну просту етикетку.
Якщо сказати простіше: Чикаленко не впав з неба у готовому вигляді “українського мецената”. Він виріс із конкретного середовища - степового, господарського, службового, ананьївського.
3. Перешори: маєток, побут і характер
Перешори були для Чикаленка не просто місцем проживання. Це була його життєва школа. Тут він бачив село не з вікна екіпажа, а зсередини: землю, худобу, роботу, сезонні клопоти, селянські розмови, господарські помилки і маленькі перемоги.
У спогадах підкреслюється, що він умів говорити з селянами без зверхності. Це не дрібниця. У ХІХ столітті чимало освічених людей любили “народ” на відстані - у піснях, книжках і промовах. А от жити поряд, слухати, пояснювати, переконувати, не принижувати - це вже складніше.
Чикаленко якраз належав до тих, хто не тільки говорив про народ, а реально працював з людьми. Він навчав кращого обробітку землі, раціонального господарювання, догляду за худобою. Його поважали не тому, що він був “паном”, а тому, що він був зрозумілим і корисним.
Тут і формується одна з головних рис Чикаленка: практичність. Він не був людиною, яка спершу виголошує сорок гасел, а потім шукає, хто принесе драбину. Він починав із драбини, з інструмента, з книжки, з поради, з грошей на школу. І саме тому його патріотизм виглядав дуже переконливо.
4. Поліційний нагляд, який не досяг мети
Особливе місце в ананьївському періоді життя Чикаленка займають 1885-1894 роки. Після участі у драгоманівському гуртку його заарештували і як політично неблагонадійного відправили до родового маєтку в Перешорах під нагляд поліції.
З точки зору влади це мало виглядати просто: ізолювати активного молодого чоловіка від університетського і громадського середовища. Але вийшло майже навпаки. Держава ніби сказала: “Сиди тихо в маєтку”. А Чикаленко сів у маєтку - і почав працювати так, що цей період став однією з найважливіших лабораторій його життя.
Він зайнявся господарством, вивчав агрономію на практиці, випробовував нові методи землеробства. Перешори стали для нього не місцем вигнання, а дослідною станцією. Тільки без урочистої вивіски “науковий інститут”, зате з реальними полями, худобою, селянами і щоденною працею.
Саме тут він здобув досвід, який пізніше ліг в основу його популярних українських книжок із сільського господарства. Тому поліційний нагляд, задуманий як обмеження, фактично дав Чикаленкові час і простір для іншого виду діяльності - тихої, практичної, але дуже результативної.
5. “Розмови про сільське хазяйство”: українська мова для практичної справи
Одним із найважливіших плодів перешорського досвіду стали “Розмови про сільське хазяйство”. Це були не абстрактні міркування для вузького кола освічених людей, а доступні книжки для селян про землю, худобу, сіяні трави, садівництво, виноградарство, бур’яни і впорядкування господарства.
На перший погляд може здатися: ну що тут революційного - книжки про господарство? Але в умовах Російської імперії українська мова в друці була обмежена і часто сприймалася як щось непридатне для “серйозних” тем. А Чикаленко показував: українською можна говорити не тільки про пісні й давнину, а й про сучасне господарство, технології, економіку села.
Це був дуже важливий культурний крок. Бо мова стає повноцінною тоді, коли нею можна говорити про все: про історію, науку, школу, гроші, землю, худобу і навіть про бур’яни. Бур’ян, звичайно, сам того не знав, але теж працював на українську справу - як тема для української книжки.
Отже, Ананьївський повіт дав Чикаленкові не тільки життєвий досвід, а й матеріал для культурної роботи. Через господарські книжки він доводив просту, але принципову річ: українська мова здатна бути мовою практичного знання.
6. Перешорська школа: 1000 рублів, сад і трохи футбольної арифметики
Окремої уваги заслуговує Перешорська церковно-парафіяльна школа. Чикаленко разом зі священником Миколаївської церкви отцем Антонієм Трехбратським сприяв її відкриттю і підтримці. Це дуже важливий момент: він був не тільки меценатом великої української преси, а й доброчинцем конкретної сільської школи.
У 1894 році Євген Чикаленко був обраний членом церковно-парафіяльного опікунства, а в 1895 році пожертвував на школу закладний лист у 1000 рублів. Це була не дрібна допомога “на крейду і ганчірку”, а серйозний капітал. Школа мала отримувати проценти від цієї суми, тобто пожертва була задумана як довготривала підтримка.
Щоб відчути масштаб: 1000 рублів наприкінці ХІХ століття - це дуже великі гроші для сільської школи, співмірні з кількома річними заробітками звичайного працівника. Якщо брати орієнтовну прибутковість таких паперів 4-5% річних, школа могла щороку отримувати близько 40-50 рублів. Для невеликої школи це була помітна сума на утримання вчителя або шкільні потреби.
Тут добре видно стиль Чикаленка: він не просто дав гроші й забув. Він зробив так, щоб гроші працювали. У наш час це назвали б “сталим фінансуванням освітнього проєкту”. Тоді, мабуть, сказали б простіше: “розумно дав”.
При школі існував також сад площею 600 квадратних сажнів. У сучасних одиницях це приблизно 2700 квадратних метрів. Для наочності: стандартне футбольне поле має близько 7140 квадратних метрів. Отже, шкільний сад становив трохи більше третини футбольного поля.
І це не була символічна клумба біля школи. Це був справді великий сад, де можна було навчати дітей і селян практичному садівництву. Якщо вже порівнювати з футболом, то це був не запасний куток біля воріт, а серйозна частина поля.
Тому Перешорська школа важлива не тільки як освітній заклад. Вона показує модель Чикаленка: освіта має бути пов’язана з життям. Дитина повинна не лише вивчити букви, а й бачити, як знання допомагає в господарстві.
7. Ананьївське земство і коло людей навколо Чикаленка
Чикаленко діяв не сам. Навколо нього в Ананьївському повіті поступово формувалося коло людей, через яких можна було просувати українську книжку, освіту і культурну роботу.
Павло Олексійович Кондрацький - інженер-технолог, землевласник Ананьївського повіту, член Ананьївської земської управи. Для Чикаленка він був важливий як людина земського середовища, через яку можна було впливати на бібліотеки й місцеві справи.
О. Ф. Волошин - давній приятель Чикаленка, який працював секретарем Ананьївської земської управи. Його роль була організаційною: такі люди не завжди стоять на першому плані, але без них документи не рухаються, рішення не проходять, а добрі ідеї залишаються красивими розмовами.
Модест Левицький - земський лікар Ананьївського повіту, письменник і громадський діяч. Саме в ананьївський період він зблизився з Чикаленком. Пізніше, уже в Ковелі, він став близьким до родини Косачів і лікував Лесю Українку.
Іван Липа - лікар, письменник і громадський діяч, майбутній помітний представник українського руху. Він також належав до земського та українського культурного середовища.
Таким чином, Ананьївський повіт наприкінці ХІХ століття не був глухою провінцією. Через земство, бібліотеки, лікарів, інженерів, учителів і місцевих приятелів Чикаленка тут поступово формувалося коло людей, для яких українська справа була не приватним захопленням, а практичною громадською роботою.
Особливо показовим є ставлення Чикаленка до питання самостійності України й української школи. Він не заперечував політичного майбутнього українства, але вважав, що передусім треба добитися скасування заборон українського друку, розвитку української освіти й формування національної свідомості. Іншими словами, він мислив не революційним жестом, а довгою просвітницькою працею. Для Ананьївського повіту це означало: український рух міг починатися з бібліотеки, школи, земства, книжки і щоденної розмови з сусідами.
8. Родина Чикаленка і спогади, які оживляють Перешори
 |
| Євген Чикаленко з дружиною Марією Вікторівною Чикаленко. |
 |
| Діти Євгена Чикаленка (зліва направо): Вікторія, Петро, Ганна, Іван, Левко. Село Кононівка на Полтавщині, 1905 рік |
Окремо варто сказати про непросте ставлення Чикаленка до релігії. Він не був людиною глибоко церковною у традиційному розумінні: радше раціоналістом, агрономом-практиком і людиною модерного мислення. Смерть доньки Євгенії у 1895 році стала для нього страшним ударом. Але характерно, що цей біль він не перетворив на показну побожність або втечу в релігійну містику. Навпаки, він перевів його у земну, дуже конкретну справу.
Гроші, які він збирався відкласти як посаг для доньки, близько 1000 рублів - на той час величезну суму, - Чикаленко передав редакції журналу “Київська старовина” як премію за найкраще написану історію України. Саме з цього моменту починається його велике меценатство. І тут дуже добре пасує його відома життєва формула: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини власної кишені”. Таке враження, що для Чикаленка служіння Україні стало своєрідною світською формою віри: якщо вже ставити пам’ятник пам’яті, то не з каменю, а з книжок, шкіл і живої роботи.
Це важливо і для питання про Перешорську церкву. У моєму краєзнавчому дослідженніпро церкву села Перешори я звернув увагу на цікаву річ: у спогадах Ганни Чикаленко-Келлер описана невелика стара церква з однією банею та окремою дерев’яною дзвіницею. За описом Ганни і за тогочасними трьохверстовими картами ця церква стояла не там, де нині бачимо відомі руїни. Виходить, сучасні руїни - це, найімовірніше, вже інша, пізніша церква, збудована після тієї, яку пам’ятала родина Чикаленків.
 |
| Зеленим колом виділене місце де по описам ймовірно знаходився маєток Чикаленків |
 |
| Порівняння трьохверстових карт різних років на яких вказана церква села Перешори |
При цьому Чикаленко не заперечував значення церкви як суспільної інституції. Пізніше він підтримував саму ідею української церкви - не імперської за духом, а української за мовою і зв’язком із народом. Тобто питання для нього було не в тому, чи потрібна церква взагалі, а в тому, чи служить вона людям і українській справі.
Особливо цінними для нашої теми є спогади Ганни Чикаленко-Келлер про дитинство в Перешорах, спогади Левка Чикаленка та спогади Павла Римарчука. Вони дозволяють побачити Чикаленка не тільки як діяча, а як господаря, батька, сусіда, людину повсякденного спілкування.
Це дуже важливо для локальної історії. Бо іноді історія виглядає як набір дат, а дата сама по собі не пахне, не шумить і не ходить по двору. А спогади повертають історії звук, запах, рух і людське обличчя.
Саме тому ці матеріали такі цінні: вони показують, що Ананьївський повіт - не фон до біографії Чикаленка, а живий простір, у якому він діяв, жив, помилявся, працював, виховував дітей і будував свою українську справу.
9. Перешори, гості й листи: культурний хаб.
Перешори були для Чикаленка не тільки господарством і родинним простором. Це була ще й адреса, яку знали люди української справи. Не Київ, не Львів, не Одеса, а село Перешори - але іноді саме такі місця працюють краще за столичні кабінети: там менше офіціозу, більше живих розмов і, як правило, кращий апетит.
У “Спогадах” найвиразніше простежуються гостини Олександра Кониського і Сергія Єфремова. Кониський - письменник, громадський діяч, автор слів духовного гімну “Боже великий, єдиний”. Єфремов - літературознавець, публіцист, майбутній академік. Тобто в Перешорах за столом сиділи не випадкові подорожні, а люди, які фактично творили українське культурне середовище кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Михайло Комаров у цій історії належить передусім до одеського українського кола Чикаленка. Він був бібліографом, критиком і громадським діячем, людиною книжки, архіву й української пам’яті. Його ім’я показує, що перешорські зустрічі не були ізольованими: за ними стояла ширша мережа зв’язків - Ананьїв, Одеса, Київ, земство, громади, редакції, листи.
Особливо колоритною постаттю серед гостей був Володимир Винниченко - письменник, драматург, політик і один із керівників Української Народної Республіки. Він очолював Генеральний секретаріат Центральної Ради, а згодом був головою Директорії УНР. У його колі Перешори мали жартівливу назву “Кошарбад”. Звучить майже як курорт: приїхав, відпочив, від’ївся, наговорився про українські справи - і знову в бій. Але за цим жартом стояла серйозна річ: маєток Чикаленка був місцем, де українські діячі могли говорити вільніше, ніж у багатьох офіційних установах.
До пізнішого кола Чикаленка належав і Андрій Ніковський - журналіст, літературознавець, громадський діяч, а згодом міністр закордонних справ УНР. Його зв’язок із Чикаленком важливий тим, що показує: ці стосунки не обмежувалися короткими візитами. Це було довге спілкування, листування, поради, обговорення справ і взаємна підтримка.
Окрема лінія - театральне середовище. Український театр увійшов у життя Чикаленка ще раніше, через родину Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського та їхнє коло. І це не було знайомство “на відстані портретів”. Із цього кола в родинних спогадах як гості родини Чикаленків найвиразніше проходять Карпенко-Карий і Саксаганський: Карпенко-Карий улітку приїздив до Чикаленків - у Перешори або вже пізніше в Кононівку - з новою п’єсою чи просто на гостину, а Саксаганський приїздив на полювання. Садовського тут доречно згадати як людину близького театрального кола Чикаленка, але не як точно підтвердженого гостя Перешор. Тобто в маєтках Чикаленка могли обговорювати не лише врожай, землю й господарство, а й театр. Можна уявити: вдень - поле, селяни, рахунки, а ввечері - розмова про українську сцену. Для Перешор це дуже гарний штрих: село було невелике, але люди приїздили туди зовсім не маленькі.
Водночас не вся культурна географія Чикаленка зводилася до гостей у маєтку. У “Спогадах” згадується його листування з Іллею Рєпіним і Данилом Мордовцем. Рєпін - всесвітньо відомий художник, автор “Запорожців”; Мордовець - письменник та історик. Вони не є “перешорськими гостями” в буквальному сенсі, але їхні імена показують масштаб контактів Чикаленка. До Перешор приїздили українські діячі, а листи Чикаленка їздили ще далі - до людей загальноімперської слави.
Отже, Перешори можна назвати культурним хабом Чикаленка. То були маєток, книги, листи, господарство, довгі розмови і люди, яким справді боліла українська справа. І в цьому сенсі Перешори були не провінційною глушиною, а дуже живою точкою на мапі українського культурного життя.
10. Переїзд до Одеси і зв’язок, який не обірвався
У 1894 році родина Чикаленків переїхала до Одеси. Але це не означало розриву з Ананьївським повітом. Перешори залишалися важливою частиною його життя, господарства і пам’яті. Він продовжував приїздити до маєтку, бо саме господарство давало матеріальну основу для ширшої української діяльності.
Це теж варто підкреслити: культурна робота Чикаленка не висіла в повітрі. Газети, книжки, громадські проєкти, підтримка українських справ - усе це потребувало грошей. А гроші не ростуть на патріотичних промовах. Вони ростуть на землі, якщо її добре обробляти, а потім ще й правильно витрачати результат.
Отже, Ананьївський повіт не був для нього лише дитячим спогадом або епізодом поліційного нагляду. Це була одна з основ його життя - родинна, господарська, моральна і культурна.
11. Чим Чикаленко важливий для Ананьївщини
Значення Євгена Чикаленка для Ананьївщини полягає не лише в тому, що він був пов’язаний із цим краєм за народженням або родинним маєтком. Його важливість глибша.
По-перше, він був господарем-модернізатором. У Перешорах він показував, що землевласник може бути не пасивним отримувачем доходу, а практиком, який удосконалює господарство і ділиться знаннями.
По-друге, він був місцевим доброчинцем. Перешорська школа, внесок у 1000 рублів, участь в опікунстві та шкільний сад - це конкретні докази його роботи для громади.
По-третє, він був організатором українського середовища. Через земство, бібліотеки, особисті контакти, Кондрацького, Волошина, Левицького, Липу та інших людей він сприяв поширенню української книжки й українського культурного напряму. А перешорські гостини відомих діячів показують, що його маєток був ще й місцем живого спілкування української інтелігенції.
По-четверте, його родина зберегла пам’ять про Перешори. Спогади дітей та людей із його оточення дозволяють нам бачити не тільки “великого діяча”, а й живий ананьївський світ кінця ХІХ століття.
Висновок
Євген Чикаленко в історії Ананьївського повіту - це не просто відомий українець, який мав тут маєток. Це людина, чия діяльність виросла з місцевого ґрунту: з Ананьєва, Перешор, родинної історії, селянського середовища, школи, земства і господарської праці.
Саме тут сформувалися головні риси його практичного патріотизму: повага до селянина, віра в освіту, розуміння сили української мови, готовність вкладати власні кошти в справу і вміння діяти навіть тоді, коли влада намагалася поставити його на паузу.
Для Ананьївщини Чикаленко важливий ще й тому, що він показує: український рух народжувався не тільки в столицях. Він виростав у повітових містах, селах, маєтках, школах, бібліотеках, земських установах. Інколи велика історія починається дуже просто: з конкретної школи, конкретної книжки, конкретного саду і конкретної людини, яка не пошкодувала для цього ні часу, ні праці, ні власної кишені.
Тому, говорячи про Євгена Чикаленка та його родину, варто пам’ятати: його всеукраїнська діяльність мала дуже конкретне місце початку - Ананьївський повіт. І саме це робить його для нашого краю не чужою пам’ятниковою постаттю, а своїм, живим і дуже важливим історичним героєм.
Використані матеріали
Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1955.
Чикаленко Є. Щоденники (1907-1917; 1918-1919): матеріали, важливі для розуміння його ставлення до української справи, державності й церковного питання.
Євген Чикаленко: у спогадах, враженнях, оцінках своїх сучасників. Упоряд. І. Старовойтенко. Київ: Темпора, 2022.
Дорошенко Д. Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність. Прага, 1934.
Херсонські єпархіальні відомості за 1894, 1895, 1897 роки: повідомлення про Перешорське церковно-парафіяльне опікунство, школу, пожертву Є. Чикаленка та шкільний сад.
Енциклопедія історії України: довідкова стаття про Є. Х. Чикаленка.
Листи Лесі Українки за вересень 1895 року, у яких згадується Модест Левицький у ковельський період.
Краєзнавчі матеріали автора доповіді про Є. Чикаленка, Перешори, школу, церкву та Ананьївське земство: https://ananievkray.blogspot.com/2022/11/blog-post.html; https://ananievkray.blogspot.com/2022/12/blog-post.html; https://ananievkray.blogspot.com/2023/05/blog-post.html.
Національна історична бібліотека України: довідкова публікація про “Спогади” Євгена Чикаленка та родинне середовище Чикаленків.
- Публічна бібліотека імені Євгена Чикаленка: матеріали про повернення пам’яті Чикаленка на батьківщину та згадки про перешорські гостини українських діячів.
- Укрінформ: публікація “Євген Чикаленко. 1. Дон-Кіхот із Перешор” про культурне коло Чикаленка та зв’язки з театральним середовищем.
- Вікіджерела: електронний текст “Спогадів (1861-1907)” Євгена Чикаленка, використаний для звірки змісту розділів про Перешори, Кониського, Єфремова, Винниченка та листування з І. Рєпіним і Д. Мордовцем.
- Матеріали про видане листування Євгена Чикаленка з Володимиром Винниченком, Сергієм Єфремовим та Андрієм Ніковським.
Бачинська О. А. Бузьке козацьке військо // Енциклопедія історії України. Т. 1. Київ: Наукова думка, 2003.
Коментарі
Дописати коментар