Дві маловідомі праці у тіні знаменитих агрономічних Розмов
Євгена Чикаленка згадують як землевласника-практика, мецената, видавця щоденної газети «Рада», громадського діяча й автора докладних щоденників. Його агрономічний цикл «Розмова про сільське хазяйство», що складався з п’яти популярних брошур, повернули сучасному читачеві окремим виданням. У 2022 році було презентовано перше приблизно за століття повне перевидання цього циклу, а книга й нині доступна у книгарнях.
На цьому тлі дві спеціальні праці Чикаленка про мову тривалий час залишалися на периферії навіть докладних розповідей про нього. Йдеться про «Розмову про мову», вперше видану 1907 року й доповнену 1917-го, та «Про українську літературну мову», надруковану 1920 року й перероблену 1922-го. Перша після дореволюційних видань майже не повернулася до широкого читача. Другу окремо передрукували лише 2025 року з науковою вступною статтею та коментарями історика Олега Павлишина. Отже, ці тексти не були зовсім забуті, але їхнє місце в загальному образі Чикаленка досі непропорційно мале.
Це важлива прогалина. Мовні тексти пояснюють внутрішню логіку майже всієї його діяльності: навіщо були потрібні українська газета, школа, книжка, наукова термінологія і спільна літературна норма. Для Чикаленка мова була не тільки знаком походження. Вона мала стати робочим засобом освіти, науки, суду, адміністрації та зрештою держави.
Від сорому до свідомого мовного вибору
Мовні погляди Чикаленка почалися з особистого досвіду. У дев’ять років він прибув до одеського пансіону, знаючи фактично лише українську. У тодішній соціальній ієрархії її вважали «мужицькою», а школа навчала дитину не тільки російської мови, а й сорому за домашню. Пізніше Чикаленко не раз спостерігав, як селянські діти відмовлялися від української, бо прагнули позбутися ознаки нижчого соціального становища. [1, с. 57-68]
Перелом він пов’язував із учителем історії Леонідом Смоленським, який називав українську своєю рідною. Після цього Чикаленко перестав її соромитися і знову перейшов із сестрою Настею на українську. В Єлисаветграді театр і спілкування з родиною Тобілевичів перетворили домашню мову на свідомий культурний вибір.
«Ми почали з нею розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитись». (Євген Чикаленко Спогади с 62)
Освіта культура і межі революційного шляху
Твердження, що Чикаленко хотів відроджувати українство через освіту, пресу, науку й культуру, загалом правильне. До 1917 року його звичайний метод був поступовим: домогтися української школи, створити книжку і пресу, виховати освічене середовище, виробити фахову мову, а потім переходити до складніших політичних завдань. Він застосовував цю програму на практиці: говорив українською з дітьми, працював у словниковій комісії Старої громади, фінансував словник Михайла Комарова, писав доступні агрономічні книжки, підтримував школу та щоденну газету «Рада».
Проте називати його противником будь-якого революційного шляху було б неточно. Чикаленко не довіряв терору, стихійному руйнуванню та гучним деклараціям без організаційної сили. Водночас у «Спогадах» він визнав помилковою надію, що поступовий розвиток російського громадянського суспільства сам дасть українцям школу. Українську пресу дозволила революція 1905 року, а українську школу відкрила революція 1917-го. Його позиція полягала в недовірі до революції як готового способу будівництва держави, а не в запереченні її історичного значення. [1, с. 154-156]
Розмова про мову
Перше видання «Розмови про мову» вийшло в Києві 1907 року і мало лише 15 сторінок. Повний відкритий цифровий примірник цього першодруку поки не виявлено, тому точно встановити всі зміни неможливо. Натомість доступне петроградське видання 1917 року, на титулі якого зазначено: «Друге видання, виправлене й доповнене». [3]
Брошура побудована як розмова із селянином, який хоче перейти на російську, бо нею працюють школа, суд і начальство. Чикаленко показує простий механізм мовної асиміляції: людина полишає рідну мову не через її природну «неповноцінність», а через нерівний доступ до освіти, кар’єри й суспільного престижу. Однак цей селянин є літературним персонажем, створеним для доведення авторської тези. Текст не можна читати як соціологічне опитування всього селянства.
Головні вимоги Чикаленка були практичними. Дитина має починати навчання мовою, якою говорить удома. Українська потрібна в учительських семінаріях, гімназіях, університеті, судах, на пошті, залізниці та в місцевій адміністрації. Літературна мова повинна розвиватися разом із життям і створювати або запозичувати слова для нових понять.
«Тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну». (Розмова про мову друге видання 1917 с 28)
Важливо врахувати політичний час видання. У 1917 році Чикаленко ще допускав російську як мову зв’язку з центральним урядом федеративної держави. Це була програма мовної рівності й української автономії, а не завершений мовний закон незалежної УНР. Водночас вимога української школи й адміністрації фактично готувала людський апарат, без якого незалежність залишалася б декларацією.
Спільна літературна мова і галицьке питання
Другу мовну працю Чикаленко написав після досвіду перебування в Галичині. У 1919 році він уважно читав місцеву пресу і різко критикував її лексику. 27 листопада нарахував у одному числі львівської газети «Вперед» 66 слів, які вважав русизмами й не знаходив у словнику Грінченка. У 1920 році ці спостереження лягли в основу статті, а потім брошури «Про українську літературну мову». [4-6]
Мета була соборницькою. Чикаленко вважав, що тривале життя під різними імперіями створило відмінні писемні практики, а спільна літературна норма має зблизити наддніпрянську і галицьку інтелігенцію. Водночас запропонований ним шлях був нерівноправним: саме наддніпрянську норму він ставив за основу, а галицькі особливості часто пояснював польськими, російськими або церковнослов’янськими впливами.
«Коли ми хочемо бути нацією, то повинні якнайшвидче виробити одну літературну мову». (Про українську літературну мову редакція 1922 року)
Ставлення Чикаленка до Галичини взагалі було суперечливим. Він захоплювався її українськими школами, пресою, наукою й політичною організацією, фінансував Академічний дім у Львові та бачив у краї можливий український П’ємонт. Разом із тим різко оцінював частину студентства, місцеві політичні звички й мовну практику. Вислів про «європейський смітник» у «Спогадах» передає поширену на Наддніпрянщині характеристику провінції, куди Відень нібито посилав найгірших чиновників. Він не стосувався українськості всього краю, але залишався образливим і надмірно узагальненим.
Тут проходить межа його мовного пуризму. Відсутність слова у словнику Грінченка ще не доводила його неукраїнськості. Це міг бути регіоналізм, новотвір або наслідок іншої історії мовних контактів. Сучасна українська літературна норма постала не через виправлення одного регіону іншим, а внаслідок складної взаємодії різних традицій.
Наскільки життєздатними були його мовні пропозиції
Чикаленко не був університетським мовознавцем. Його знання походило з живої селянської мови, редакторської практики, словникових комісій і щоденної роботи з текстом. Він міг бути різким і суб’єктивним, але не зводив очищення мови до механічного вигадування дивних слів. Навпаки, висміював штучні заміни на зразок «громовина» замість електрики або «мокроступи» замість калош.
Дослідниця Наталія Секереш перевірила 788 відповідників, які Чикаленко пропонував у праці про літературну мову. За її підрахунком, 585 слів, або 74 відсотки, пізніші словники подавали без обмежень; 106 слів, або 14 відсотків, мали стилістичні ремарки; 79 не зафіксовано, а 16 набули іншого значення. Це добрий результат для редактора-практика, але він не доводить одноосібного впливу Чикаленка: частина слів уже існувала в мовленні незалежно від його порад. [8]
Мова науки і радянська українізація
В останні роки життя Чикаленко працював у Подєбрадах над російсько-українським сільськогосподарським і німецько-українським лісотехнічним словниками, збирав зоотехнічну лексику, редагував агрономічні видання й брав участь у роботі термінологічної комісії Української господарської академії. Цим він доводив на практиці, що мова науки виникає не з декларації, а з тривалої роботи фахівців.
«Сижу над сільськогосподарським словником і деякі слова аж сняться мені». (Щоденник 1925-1929 записи 1926 року)
Саме з цього погляду він оцінював радянську українізацію 1920-х років. Чикаленко залишався противником більшовицької диктатури, але визнавав її практичні мовні наслідки: українську в установах, розвиток школи, видавництва, науки й підготовку службовців. 1 січня 1925 року він писав, що створена радянською владою українська форма могла б поступово наповнюватися українським змістом. [7, с. 47-48]
Восени 1925 року, спираючись на листи сина Петра та Сергія Єфремова, він навіть радив частині випускників еміграційних шкіл повертатися в Україну для культурної праці. Цей заклик був обмеженим: він не стосувався тих, хто навчався або виконував за кордоном необхідну українську роботу. Проте небезпеку репресій Чикаленко тоді недооцінював.
У 1928 році його оптимізм зіткнувся з реальністю ГПУ. Він записував відомості про арешти, допит сина й кампанію проти Єфремова, яку назвав «мерзенним цькуванням». Отже, підтримка українізації не означала підтримки комуністичної ідеології або радянської диктатури. Чикаленко хотів використати відкритий простір для формування українських кадрів, але переоцінив здатність цих інституцій захиститися від партійного центру. Він помер у червні 1929 року і не побачив остаточного згортання політики, Голодомору та масового терору 1930-х років.
Що залишається цінним у його програмі
Найсильнішою стороною Чикаленка було інституційне розуміння мови. Він бачив послідовність: родинна передача, початкова школа, преса і книжка, наукова термінологія, суд та адміністрація. Держава без підготовлених учителів, редакторів, науковців і службовців залишалася для нього порожньою політичною формою.
Але ця модель не пояснювала всього. Чикаленко іноді зводив мовний вибір людини до національної свідомості або її відсутності. Він недостатньо враховував багатомовне середовище, змішані родини, міграцію, соціальну мобільність і право на особистий вибір. Його програма добре показувала, як усунути імперську нерівність української мови, проте не була завершеною політикою для складного багатомовного суспільства.
Тому Чикаленка не слід ні перетворювати на безпомилкового пророка, ні відкидати як аматора. Він був практиком із сильним мовним чуттям, великим редакторським досвідом і чітким розумінням ролі освіти. Разом із тим залишався людиною своєї доби, схильною до елітарних оцінок, наддніпрянської нормативної переваги й надмірної віри в те, що культурна праця сама поступово приведе до політичного результату.
Дві його мовні праці варто повернути до широкої розмови не як набір готових правил. Вони важливі як свідчення того, як український діяч початку ХХ століття намагався перетворити мову з ознаки селянського походження на повноцінний засіб сучасної освіти, науки та державного життя.
Основні джерела
1. Чикаленко Є. Спогади 1861-1907. Київ: Рада, 2003.
2. Чикаленко Є. Щоденник 1907-1917. Київ: Темпора, 2011. Електронний ресурс
3. Чикаленко Є. Розмова про мову. Друге виправлене й доповнене видання. Петроград, 1917. Електронний ресурс
4. Чикаленко Є. Щоденник 1919-1920. Київ Нью-Йорк, 2005. Електронний ресурс
5. Чикаленко Є. Про українську літературну мову. Перемишль, 1920. Електронний ресурс
6. Чикаленко Є. Про українську літературну мову. Перероблена редакція 1922 року. Електронний ресурс
7. Чикаленко Є. Щоденник 1925-1929. Київ: Темпора, 2016.
8. Секереш Н. Мовознавчі праці Євгена Чикаленка періоду еміграції 1919-1929 років. Електронний ресурс
9. Павлишин О. Передмова і коментарі до перевидання Про українську літературну мову. Львів, 2025. Електронний ресурс
10. Національна історична бібліотека України. Українізація 1923-1932 років. Електронний ресурс
11. Одеська національна наукова бібліотека. Презентація сучасного перевидання Розмови про сільське хазяйство. Електронний ресурс
Коментарі
Дописати коментар